Постанова Судової палати у ЦС Верховного Суду України вiд 06.02.2013 №6-167цс12

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

6 лютого 2013 року                                                                                          м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна», про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, визнання права власності на спадкове майно, 

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2005 року ОСОБА_1 пред’явила в суді позов до ОСОБА_2 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом і визнання права власності на спадкове майно.

Зазначала, що її дід, ОСОБА_3, 5 січня 1996 року склав заповіт, за яким усе належне йому майно заповідав її бабі, ОСОБА_4, та матері – ОСОБА_5, однак останнім про заповіт відомо не було, а нотаріус не перевірила наявності заповіту в реєстрі, й спадщину після смерті 25 квітня 1998 року ОСОБА_3 прийняли за законом ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 – відповідач у справі, хоча за наявності заповіту останній не мав права на спадкування. Позивачка як спадкоємиця після смерті 17 серпня 2001 року матері, ОСОБА_5, та 11 липня 2005 року баби, ОСОБА_4, має право й на спадкове майно ОСОБА_3, на яке ОСОБА_2 було незаконно видано свідоцтво про право на спадщину за законом.

У листопаді 2006 року позивачка доповнила та уточнила позовні вимоги й просила визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3, видані ОСОБА_4 та відповідачу 6 липня 2002 року; визнати за нею право власності на спадкове майно: земельну ділянку площею 0,106 га АДРЕСА_1, на 20/48 частин квартири АДРЕСА_2 та на 9/16 частин гаражного боксу АДРЕСА_3.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від                    9 березня 2011 року а задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2012 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 березня 2011 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті 25 квітня 1998 року ОСОБА_3, видані Третьою Київською державною нотаріальною конторою 6 липня 2002 року на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у рівних частках: на 1/3 частину від Ѕ частини гаражного боксу АДРЕСА_3; на 1/6 частину від ј частини квартири АДРЕСА_2; на 2/3 частини земельної ділянки площею 106 га, що розташована АДРЕСА_1; на 2/3 частини грошових вкладів із належними відсотками та компенсаційної суми, що знаходяться на зберіганні в Ощадбанку НОМЕР_1 м. Києва на рахунках ІНФОРМАЦІЯ_1, в Ощадбанку НОМЕР_2 м. Києва на рахунках ІНФОРМАЦІЯ_2, в Ощадбанку НОМЕР_3 м. Києва на рахунку ІНФОРМАЦІЯ_3, що належали на підставі довідки НОМЕР_4, виданої Печерським відділенням Ощадбанку НОМЕР_2 м. Києва від 14 травня 2002 року, та довідки НОМЕР_5, виданої Шевченківським відділенням Ощадбанку НОМЕР_1 м. Києва від 24 травня 2002 року; визнано за ОСОБА_1 право власності: на 9/16 частин гаражного боксу АДРЕСА_3 в порядку спадкування за померлою 11 липня 2005 року ОСОБА_4 та померлою 17 серпня 2001 року ОСОБА_5; на 20/48 частин квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4, яка померла 11 липня 2005 року, та ОСОБА_5, яка померла 17 серпня 2001 року; на земельну ділянку площею 0,106 га, що розташована АДРЕСА_1, у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4, яка померла 11 липня 2005 року, та ОСОБА_5, яка померла 17 серпня 2001 року. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 919 грн судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Стягнуто із ОСОБА_2 1 631 грн судового збору на користь держави. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2012 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від          2 липня 2012 року ОСОБА_2  порушує питання про скасування рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 березня 2011 року з підстав, передбачених п. 1            ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема ст.ст. 71, 76 ЦК УРСР.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року та 29 лютого 2012 року.

Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 549, 553 ЦК УРСР ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 21 жовтня 2009 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2011 року.

ОСОБА_2 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в указаному для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 ЦПК України.

Судами встановлено, що 5 січня 1996 року ОСОБА_3 склав і нотаріально посвідчив заповіт, яким усе своє майно заповів своїй дружині, ОСОБА_4, та дочці, ОСОБА_5, у рівних частках. 25 квітня 1998 року ОСОБА_3 помер. 22 жовтня 1998 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 подали до нотаріальної контори спільну заяву про прийняття ними спадщини й просили видати їм свідоцтва про право на спадщину за законом. 6 липня 2002 року державним нотаріусом Третьої Київської нотаріальної контори їм були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно померлого.

Після смерті 17 серпня 2001 року ОСОБА_5 та 11 липня 2005 року ОСОБА_4 спадщину прийняла ОСОБА_1 і стала власником майна, яке належало їм на день смерті.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що в ОСОБА_2 не виникло права на спадкування після смерті ОСОБА_3, оскільки він не був зазначений у заповіті як спадкоємець, лише ОСОБА_4 і ОСОБА_5 як спадкоємці за заповітом мали право на спадщину. За наявності заповіту ЦК УРСР не надавав їм права обирати порядок спадкування – за законом чи за заповітом. Спадкоємці за заповітом могли або спадкувати за заповітом, або відмовитися від спадщини. При цьому на момент виникнення спірних правовідносин закон встановлював лише один спосіб відмови від спадщини – шляхом подання письмової заяви.

На відміну від висновків, які містяться в ухвалі касаційного суду в зазначеній справі, в ухвалі Верховного Суду України від 21 жовтня 2009 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2011 року, що виникли з подібних правовідносин, містяться висновки про те, що вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права - ст. 549, ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР - щодо прийняття та відмови від спадщини, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року та від 29 лютого 2012 року, на які як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 71, 76 ЦК УРСР посилався заявник, не можуть бути використані для порівняння, оскільки їх зміст, порівняно із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про неоднакове застосування одних й тих самих норм матеріального права, а свідчить про встановлені судами різні фактичні обставини.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до ст. ст. 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. 

Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Згідно з положеннями ст. ст. 549, 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (ст. ст. 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках.

Відповідно до статті 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом в праві був відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважалося, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини.

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Воля спадкоємців ОСОБА_3 – ОСОБА_4 і ОСОБА_5 знайшла своє вираження в поданій ними до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом.

Жодних дій, які б свідчили про прийняття ними спадщини за заповітом, вони не вчинили, що відповідно до ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР, яку безпідставно не застосував суд, є відмовою від спадщини за заповітом.

Рішення суду у справі, яке переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, тому що всупереч зазначеному суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками апеляційного суду про те, що в ОСОБА_2 не виникло права на спадкування після смерті ОСОБА_3, оскільки він не був зазначений у заповіті як спадкоємець, і лише ОСОБА_4 та ОСОБА_5 як спадкоємці за заповітом мали право на спадщину.

З огляду на викладене заява ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2012 року - скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 лютого 2013 року в справі № 6-167цс12.

Згідно з положеннями ст. ст. 548, 549, 554 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

В статті 553 ЦК УРСР зазначено, що спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини.

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Воля спадкоємців знайшла своє вираження в поданій ними до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом.

Жодних дій, які б свідчили про прийняття ними спадщини за заповітом, вони не вчинили, що, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР, є відмовою від спадщини за заповітом.

Суддя Верховного Суду України                                           Н.П. Лященко